Перспективи розвитку вітчизняної соціальної педагогіки інформаційної епохи

Статті і корисна інформація » Розвиток соціальної педагогіки в соціокультурному контексті » Перспективи розвитку вітчизняної соціальної педагогіки інформаційної епохи

Сторінка 9

Позитивним є те, що даний закон фіксує на рівні права значення виховання у розвитку та збереженні соціуму, оскільки його метою є “утвердження в суспільстві гуманістичних цінностей, забезпечення соціальної та національної безпеки України, а, крім того, зазначає культуровідповідність мети і завдань виховання. Підтримуємо намагання авторів уникнути ставлення до виховання як процесу, можливому лише в сімейному та освітньому середовищах, і надати йому загальносуспільного характеру через відтворення системи виховання, її розширення виховними впливами об’єднань молоді, дозвіллєвої сфери, інформаційного простору. Інноваційний підхід застосовують автори закону до визначення основних напрямів виховання, обминаючи традиційні: моральне, трудове, фізичне тощо.

Проте, на наш погляд, закон віддзеркалює недосконалість розробленості теорії виховання в цілому, перш за все, стосовно визначення термінів. У законі неможна наводити їх ситуативні характеристики, як, наприклад, це вийшло з поняттям “виховні завдання”, оскільки розкривається не сутність терміну, навіть не зміст завдань, а скоріше формулюється мета виховання – “забезпечення виховання людини з демократичним світоглядом, яка поважає громадянські права і свободи, традиції народів і культур світу, національний, релігійний, мовний вибір кожної людини”. Мета навпаки визначається як одне із завдань – “надання дітям та молоді допомоги в пізнанні та засвоєння моральних та духовних цінностей…”, але ж значення “виховання”, за авторами закону, і так полягає у “процесі залучення особистості до засвоєння вироблених людством цінностей…”. Отже, з тексту закону випливає, що сутністю мети виховання є або “надання допомоги”, або специфіка певних цінностей (“які відповідають стратегічній меті розвитку суспільства, забезпечують гармонію взаємин людини із соціальним і природним середовищем”), проте ніяк не узагальнений образ людини з певними цінностями, рисами, поведінкою. Переконання, стимулювання, спонукання, котрі традиційно сприймалися як методи виховання, в Статті 3. називаються засобами (?!). Неможна так вільно поводитися з термінами, адже це – закон. З іншого боку, автори у Статті 7. фактично називають види виховання: державне, сімейне, суспільне, але не визначають їх сутність, специфіку щодо один одного. Однак це – принципово, якщо від загальноосвітнього закладу вимагається “встановлення та підтримка балансу” між ними. Від цього в законі немає цілісності та чіткості: завдання виховання схожі на зміст, якій вужче за них; напрями нагадують певні якості людини; методи зовсім не згадуються, хоча форми є.

При всій “любові” до соціального виховання (як до розвитку соціальних рис людини, формування соціальної поведінки та оволодіння соціальними цінностями), не можна не визнавати, що процес виховання – значно ширший. Безумовно, він спрямований і на встановлення ціннісних відносин людини до себе, на розвиток внутрішнього “Я”, тієї самої, проголошеної гуманістичною психологією, “унікальної екзистенції” кожного індивіда. Більш того, без пізнання своєї “відмінності”, без почуття власної гідності не може йтися про виховання добровільної соціальності. У цьому концептуальне протиріччя закону, через який намагаються ствердити в країні гуманістичні цінності, але в його тексті не проходить червоною ниткою усвідомлення дитиною саме людини (зокрема себе) як провідної цінності суспільства з певною відповідальністю за це. Наприклад, цінності, що зазначені у меті виховання, “забезпечують гармонію взаємин людини із соціальним і природним середовищем”, а – з собою? Основні напрями задиференційовані (хоча і не чітко) за ставленням до соціуму і до природи, а до себе знову не має. У Статті 2. Декларується, що цінності виховання “покликані забезпечити гармонію поведінки людини в соціальній сфері та в її стосунках з матеріальним світом (ще один напрям? – А.М) і природою”, з собою – відсутнє.

З одного боку, закон закладає загальносуспільний характер виховання, про що йшлося вище, але з іншого – не може уникнути обмеженості у визначені суб’єктів виховання (сім’я, навчальні заклади, спеціальні установи для неповнолітніх). Порушенням логіки вважаємо відсутність серед суб’єктів: територіальної та регіональної громад (виховання у дозвіллєвій сфері, інформаційному просторі), суспільства, держави (навчальні заклади – її осередки). Якщо закон наполягає на системі виховання, то цей процес щодо дітей та молоді (крім сім’ї, навчальних закладів, об’єднань) здійснюється і в трудових колективах, і у війську, і за місцем проживання. Можливо є сенс розширити її даними елементами та налагодити зв’язки між ними, зважаючи на педагогічний принцип наступності.

Страницы: 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14

Актуально про педагогіку:

Педагогічний такт і справедливість як критерії професіоналізму вчителя
Взаємини вчителя з колегами, батьками та дітьми, засновані на усвідомленні професійного обов'язку і відчутті відповідальності, складають суть педагогічного такту, який одночасний і відчуття міри, і свідоме дозування дії, і здатність проконтролювати його і, якщо це необхідно, зрівноважити один засіб ...

Дистанційна система освіти
Трансформаційні процеси в освіті у ХХІ столітті взаємопов'язані з динамікою соціально-економічних, індустріально-технологічних і матеріально-технічних перетворень. Саме за таких умов особливо важливим є визначення стратегічних напрямів наукового пошуку – балансу групового й індивідуального навчання ...

Педагогічні погляди Цицерона
Цицерона /106 - 43 рр. до н.е./ - колір римської літератури. Здобувши блискучу освіту, будучи знаменитим оратором, він свої погляди на виховання висловлював у філософських і риторичних творах, маючи на увазі по перевазі оратора. У творах Цицерона обертає особлива увага на суть і завдання виховання. ...

Навігація по сайту

Copyright © 2018 - All Rights Reserved - www.startpedahohika.com