Виникнення ідеї соціальної педагогіки в античній культурі

Статті і корисна інформація » Розвиток соціальної педагогіки в соціокультурному контексті » Виникнення ідеї соціальної педагогіки в античній культурі

Сторінка 8

Не можна погодитися з авторами хрестоматії–підручника “Історія соціальної педагогіки”, які стверджують, що Аристотель, на відміну від Платона, “завернув” виховання людини від її повного підкорення державі до інтересів самої людини, її розвитку. По-перше, не до того прагнув Платон. По-друге, справді, Аристотель багато в чому не погоджувався з Платоном, але не в цьому. У розвитку державного виду соціального виховання учень Платона пішов далі свого вчителя. Аристотель, людина прагматичніша, деталізував ідеальну соціально–педагогічну систему свого вчителя, вдосконалив розуміння механізму виховної дії, конкретизував спрямованість, зміст, методи, форми, засоби соціального виховання окремої людини, тобто запропонував шляхи практичної реалізації платонівського ідеалу (хоча і з окремими застереженнями) в реальній дійсності.

Для Аристотеля теж не існувало держави як соціуму особистостей: "Не слід думати, буцімто кожний громадянин – сам по собі; ні, всі громадяни належать державі тому, що кожен з них є часткою держави. А турбота про кожну частку, природно, повинна мати на увазі піклування про все ціле, разом узяте”. Аристотель наполягав, що виховання має бути державною справою: "Оскільки вся держава має єдину кінцеву мету, то, зрозуміло, для всіх громадян потрібне тотожне виховання і турбота про це виховання повинна бути турботою державною, а не справою особистої ініціативи”. Він не погоджувався з тим, що кожен піклується про виховання своїх дітей по-своєму, як йому заманеться: “Те, що має на увазі загальний інтерес, має і робитися спільно”. Більш того, Аристотель, як і Платон, як приклад наводить Спарту: “В цьому відношенні можна схвалити лакедемонян: вони докладають значних зусиль для виховання, і воно має у них загальнодержавний характер”. Отже, Аристотель мету виховання теж визначає з соціальних – державних – потреб і засоби відповідно мали бути соціальними. Крім того, він запропонував надати державному вихованню законодавчої основи (“Має існувати узаконення щодо виховання і останнє повинно бути спільним”) і приділяти увагу вихованню мають усі, особливо законодавці, оскільки “в тих державах, де цей предмет зневажають, і самий державний устрій зазнає від цього шкоди”.

Аристотель стверджував залежність змісту соціального виховання від цінностей, якими керується держава: “Адже для кожної форми державного устрою відповідне виховання – предмет першої необхідності…”. Він визнав сутністю соціального виховання на загальнодержавному рівні трансляцію притаманних державі цінностей кожній людині протягом всього життя. Аристотель підтримував ставлення Платона до виховання як до життєвого процесу, "у кожній стадії якого є своє відповідне благо і своя безпосередня мета”.

Справедливою є думка С.Марценюка, що серед активних соціально-педагогічних впливів на людину Аристотель виділяв дві тріади: “держава – сім’я – вихованець” та “політика – закон – особа”. Перша тріада характеризувала провідні соціальні чинники у вихованні молодого індивіда, і через неї виявляється протилежне Платонові ставлення Аристотеля до сімейного виховання. Він не лише надає рекомендації щодо сімейного виховання, але й уперше пропонує партнерські стосунки сімейного і державного виховання. Зрозуміло, що сімейне виховання все ж таки мало підпорядковуватися інтересам держави заради цілісності соціуму. У другій тріаді міститься схема соціального виховання дорослого індивіда. Аристотель розглядає політику як зміст виховання дорослих, а закони – як засоби керування цим вихованням.

Досліджуючи зміст і механізм індивідуального виховання, Аристотель фактично вводить цей вид як новий у систему античного соціального виховання. Особливо необхідно відзначити, що Аристотель не відокремлює індивідуальне виховання від соціального, для нього воно є засобом вдосконалення розвитку соціальних якостей кожної людини в умовах підсилення відцентрових настроїв в соціумі. Філософ запропонував гармонізувати складові індивідуального виховання відповідно до рівнів буття людини: біологічне – фізичне виховання, душевне – моральне виховання доброчинності, духовне – виховання розуму. Можна припустити, що Аристотель “здогадувався” про стосунки рівнів буття, про більшу свободу вищого (М.Гартман). Про це свідчить таке його висловлення: “Душу від тіла відокремити не можна. Крім того, не зрозуміло, чи не ставиться душа до свого тіла, як корабельник до свого судна?”. Проте він був упевнений, що починати треба з нижнього.

Аристотель творчо розвивав ідеї Платона. Його особлива заслуга полягає в тому, що, розробляючи механізм соціального виховання індивіда, він зосереджував увагу, крім знань, на вольових виявлення людини, вважаючи, що доброчесність не в знанні (знання дає мудрість), але у відомому стані волі. Стан волі – не стільки незмінна властивість, скільки процес, тому вища мета є не сталою ознакою, а діяльністю. Розвинута воля визнається майже головною соціальною рисою. Призначення людини, за Аристотелем, – це духовна діяльність розумного чи нерозумного характеру. Наприклад, він характеризує “справедливість” через здатність, бажання і дію: “Справедливість є набута властивість душі, завдяки якій люди стають здатними до справедливих дій, завдяки якій вони діють справедливо і бажають справедливості” . Таким чином, саме розвиток здатності до духовної діяльності і керування цією діяльністю є найвищою метою індивідуального виховання за Аристотелем. Але він не розробив зміст виховання, яке сприяло б розвитку духовної діяльності. Його заслуга в тому, що він “дійшов” до теоретичного аналізу гармонізації фізичного і морального виховання, а через них – біологічного і душевного буття людини і поставив питання про духовне. Загалом Аристотель вбачав духовне виховання таким, яке сприяло б життю людини відповідно до цієї фрази: “Хоча ми смертні, ми не повинні коритися тлінним речам, але наскільки можливо підніматися до безсмертя і жити згідно з тим, що в нас є найкращого”. Саме ж “духовне” як поняття і сфера практичного життя в Античності лише народжувалося, тому його рефлексія була справою майбутнього.

Страницы: 3 4 5 6 7 8 9

Актуально про педагогіку:

Ознайомлення з дробами
Ознайомлення учнів з дробовими числами у формі звичайних дробів проводиться у зв‘язку з вивченням множення і ділення багатоцифрових чисел і ґрунтується на уявленнях, знаннях, вміннях і навичках, вироблених учнями при ознайомленні з частками величин (числа). Методика ознайомлення з простими дробами ...

Характерні ознаки декоративно-прикладного мистецтва
Народне декоративно-прикладне мистецтво — одна із форм суспільної свідомості і суспільної діяльності. Це широка галузь мистецтва, яка худож-ньо-естетично формує матеріальне середовище, створене людиною. До нього належать такі види: декоративно-прикладне, монументально-декоративне, оформлювальне, те ...

Закон паралельного педагогічного розвитку А.С. Макаренко
У житті дітей немає жодного слова, жодного факту, жодного явища або відношення, який, окрім свого безпосереднього життєвого значення, не мали б значення виховного. "Спробуйте, - говорив А.С. Макаренко, - серйозно, щиро, гаряче задатися метою виховати мужню людину. В цьому випадку вже не можна ...

Навігація по сайту

Copyright © 2021 - All Rights Reserved - www.startpedahohika.com